Добро пожаловать, гость 

Показать / спрятать

Добро пожаловать, гость! Для участия в форуме требуется регистрация.






Страниц: [1]
Автор Тема: Україна-Incognita (Исторические факты)
lubomudr_k-
rimea
Продвинутый
Сообщения: 64
Permalink
Сообщение Україна-Incognita (Исторические факты)
 May 6, 2013, 14:56
Цитата

"Україна-Incognita"-есть такая книга-сборник статей, опубликованных в газете "День", под общей редакцией Ларисы Ившиной в 2004 г. Идея ее создания очень правильная - как можно детальнее (и естественно без фальсификаций) описывать исторические событие, которые так, или иначе повлияли на судьбу Ассоциации. Ведь только после падения советской империи мы имеем возможность доступа к документам, которые запрещались совковой цензурой. Кто хочет послушать этот сборник в mp3-формате может скачать по ссылке
http://toloka.hurtom.com/viewtopic.php?t=11916. Вобще "hurtom.com" - очень мощный украиноязычный портал, всем очень рекомендую его. Но я отвлекся, "Україна-Incognita ..." - это серия "веток" форума, в которых будут публиковаться факты, документы, статьи об аспекте и вокруг нее. Факты, которые в совке не были доступны "пересічному громодянину Украіни" потому, что эта информация ВРЕДИЛА воспитанию СОВЕТСКОГО ЧЕЛОВЕКА.
Вначале хочу привести Вам "ЗВЕРНЕННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НАПЕРЕДОДНІ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ"
Нашел по ссылке http://narodna.pravda.com.ua/history/4a44ea651a0f4/, опубликовал Микола Воротиленко (ОН выложил много интересного материала, который нужно продублировать у нас на сайте)

Прошу сразу обратить внимание на описание поведения Петра 1, по отношению к Гетьману!!! Ассоциации Ивану Мазепе - это для пиарастов о "дружеском слиянии двух народов", а так же на фразу, что Московия отобрала все, даже название "Русь" - это для тех, кто до сих пор "прикидывется шлангом" и доказывает, что понятие "русский" до Петра и после - это не подмененные и не сфальсифицированные понятия!

І.Мазепа не потребує щоб його виправдовували. Він довів відданість Україні своїм життям. Тільки через зраду різних промосковськи холуїв Україна була замордована Москвою. Нащадки тих холуїв правлять в Україні в тому числі і в Полтаві.
ЗВЕРНЕННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НАПЕРЕДОДНІ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ
Микола Воротиленко | 26.06.2009 18:33

Щоб зрозуміти дії І.Мазепи і мотиви до них потрібно знати, що уявляла собою Московія в ті часи, Україна і які події відбувались в Європі. І.Мазепа належить до тих гетьманів, які найбільше зробили для України.

Маніфест Івана Мазепи до українського війська і народу. 1708 рік

Ми стоїмо тепер, Братіє між двома проваллями, готових нас пожерти, коли ми не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючи між собою монархи, що наблизи театр війни до кордонів наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавілля своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли мала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її на нівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не подумати і не помислити про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли король Шведський, завше непереможений, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя Московського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його створіння та улюбленця, короля Лещинського і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо, як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити царя Московського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але прибравши собі владу необмежену, карає нарід той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий нарід стерпіти і перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам відомо, що за відмову мою в задумах його, вбивчих для нашої отчизни, бито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, що образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й насправді за таких її уважає, коли посланого до нього депутата всенародного Войнаровського зі скаргами на зухвальства та звірства, чиненні безустанно народові од військ московських, і з проханням підтвердити договорні статті при Хмельницькому уложені, яких він ще не підтверджував, а повинен за тими ж договорами підтвердити, він (Петро І, авт.) прийняв (Войнаровськог, авт.) поличниками й тюрмою і вислати хотів (Войнаровського, авт.) на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати меншеє, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене Гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний я був би і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси! Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу свого і самих вас. Довголітнє мистецтво моє в справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі на нінішній стан справ Міністерських і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж до її події. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдовує своєю важливістю. Бачився з обома воюючими королями Шведським і Польским, і все вміння своє вжив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнацій у майбутній на неї навалі, а що до Московії, нам єдиновірної, випросив в нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі шведами, ані поляками, ані московитами, а повинні, зібравшись з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про, що зараз ми повинні оголосити госудереві, а бояри його, які не заражені ще Німеччиною і памятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зі мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату провіант і фураж, в кількості можливій без власного зубожіння нашого, а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами та привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина, і ся остання сильним чином наполягала на такому становищі нашому ще в днях Гетьмана Зіновія Хмельницького, за імператора Фердінанда ІІІ, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманність предків наших. Договори наші про вищесказане я уклав з королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошенним в означенних державах. І ми тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і не мовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавства. Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшла. Але ми тепер у них яко притча во язиціх. Договори сії зі Швецією не суть нові і перші ще з нею, але подтведжують вони і поновляють попередні договори та союзи, од предків наших з королями Шведськими укладеними. Бо відомо, що дід і батько нинішнього короля Шведського мавши великі послуги од наших військ у війні їх з лівонцями, германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто з нею обставали супроти поляків, а тому й од Гетьмана Хмельницького, по союзі вже з Московією, вислано сильний корпус козацький з Наказним Гетьманом Адамовичем на підмогу королеві шведському Густавові, і допомогав він йому під час здобування столиць польских – Варшави і Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимостю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневаженим.

Повторяю еще раз - это не "понос" промосковских-прокоммунистических фальсификаторов, манипуляторов, социо-психологов и всякой подобной шушеры - а ИСТОРИЧЕСКИЙ ДОКУМЕНТ!

lubomudr_k-
rimea
Продвинутый
Сообщения: 64
Permalink
Сообщение Ответ на: Україна-Incognita (Исторические факты)
 May 8, 2013, 21:57
Цитата

Династія КИЯН та заснування КИЄВА
По ссылке:
http://barvinok.ucoz.net/publ/istorija/dinastija_kijan_ta_zasnuvannja_kieva/4-1-0-85

Династія КИЯН та заснування КИЄВА
Прийнято вважати, що столицю України було засновано князем Києм, про якого розповідає завершена близько 1113 року «Повість врем’яних літ» Нестора-літописця. Проте подібні легенди записано ще в кількох старовинних книгах – і не лише слов’ян, але й вірменів та німців. Науковці почали вивчати ці тексти з початку минулого століття (Н. Я. Марр. Книжные легенды об основании Киева на Руси и Куара в Армении. – Москва, 1922; Ю. П. Миролюбов. О князе Кие, основателе Киевской Руси; Сказы Захарихи. – Собр. соч., т. 12 и 16. – Мюнхен, 1987, 1990; О. Н. Трубачёв. Indoarica в Северном Причерноморье; Этногенез и культура древнейших славян. – М., 1999, 2002; С. І. Наливайко. Таємниці розкриває санскрит. – Київ, 2000; С. М. Вовк, Ю. О. Шилов, С. І. Наливайко. Сторінки історії та культури Праукраїни. – Чернівці, 2003; Ю. О. Шилов. Пращури. – К., 2003). І на сьогодні відтворено слідуючу картину минувщини.

Загальновизнано, що ім’я Кий, назва Київ тощо походять від слова кий – кийок, палка, посох, жезл. Академік О. М. Трубачов нарахував у Європі близько 60 тезок столиці України; у історії ж та географії Євразії подібних назв сотні. Вони пов’язані з формуванням і розселенням так званої індоєвропейської спільноти народів, яка виникла близько 6200 р. до н. е. між Дніпром й Анатолією (на півдні Туречини). Із цієї спільноти згодом вийшли слов’яни, іранці, греки, італійці, німці й багато інших народів.

Розглядаючи найдавніші зображення й знахідки таких предметів із курганів та інших археологічних пам’яток, знаходимо чи не найдавніші у Кам’яній Могилі (біля м. Мелітополь на Запоріжжі). Вони з’являються тут за часів мамонтів і Льодовика. А виразними стають в оточені БОГА-творця Ен-ліля – ’Вітру коливання’, що розділив на Матір-’Землю’ Кі та Батька-’Небо’ Ан зародок Всесвіту КіАн (А. Г. Кифишин. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. – К., 2001). Цей БОГ, що вперше проявився саме тут біля 9 тисяч років тому, залишився у слов’янській етнокультурі як Лель; до Біблії ВІН увійшов через 6 тисячоліть після своєї появи під іменем Елой. А від Кі-Ан пішли, мабуть, пелазгійсько-грецький титан Кой, а також Кол – Полярна Зірка українців-слов’ян.

Простежується зв’язок Коя й Кола (Кия) із майданами – святилищами-обсерваторіями, що виникли у Дніпро-Дунайському регіоні на рубежі V-IV тис. до н. е. Такі споруди супроводжували найперші в світі міста-держави Аратти (більш відомої нині під умовною назвою «трипільська археологічна культура»), яка була ядром індоєвропейських народів. Кой-Кий уосіблював Вісь світоладу і втілювався, напевно, в жердини-візіри для календарно-астрономічних спостережень. Звідціля такі жердини-киї могли стати не тільки робочим, але й священим атрибутом верховних жерців – правителів Аратти та, напевно, засновників династії Киян.

Найдавніший у світі літопис Кам’яної Могили засвідчує "Всесвітній” Потоп, що стався близько 5550 р. до н. е. За геологічними даними, його зумовили землетруси, що утворили Боспорську протоку. В ізольоване дотоді (як досі Каспійське й Аральське моря) Чорне море хлинули води Середиземного; було затоплено понад 300 кілометрів суші, утворилося Азовське море. Постраждалі племена Аратти відсунулись на північ, але більша їхня частина пішла в необжиті ще болота Месопотамії. Так виник Шумер, одне з міст-держав якого отримало назву Кіян. У Єгипті місто з подібною назвою існувало ще й у античні часи. А витоки того Києва губляться у ХV династії фараонів, засновником якої був Хіян. Він походив із племен гіксосів, які заволоділи Єгиптом наприкінці XVIII ст. до н. е. Маючи коней та колісниці, вони могли бути вихідцями з берегів північнопричорноморських Гіпанісів – Південного Бугу й Кубані.

Відомо, що коні, вози, колісниці, а також Веди – збірки священих гімнів, – є ознаками аріїв, племена яких почали формуватися вздовж степових кордонів Аратти з початку IV тис. до н. е. А через два з половиною тисячоліття частина їх перекочувала з Північного Причорномор’я (та більш східних областей) до індійського Пенджабу. Цей похід, описаний у «Велесовій книзі» слов’ян, призвів, напевно, до появи в Індії племені чи роду кекаїв. Їхня Кайкея – третя дружина батька головного героя епічної поеми «Рамаяна». Можливо, від них же пішли каві чи кеї – ’поети’ й кудесники. Найзнаменитіші серед них – один із укладачів Рігведи брахман Бгрігу та його син, володар Ушанас Кав’я. Від них, зокрема, пішло плем’я турваш (чи не родичі гіксоського племені турша та слов’янських туровців?), що вважало себе прийшлим до Бгарати-Індії під проводом богоподібного Індри. Його магічну палицю-ваджру ламаїсти Тібету звуть кея.

За «Велесовою книгою», частина оріян та борусів – об’єднавшись і вперше назвавшись у Пенджабі слов’янами – вирішила повернутися назад, до Дніпра. Це повернення (десь у ІХ ст. до н. е.) очолив праотець Орій із синами Києм, Щеком, Хоривом. Повернення слов’ян із Індії через Іран могло привести до спорідненості між Ушанасом Кав’ї та Кеєм Усаном цих двох країн. При цьому другий із названих правителів став засновником хорезмійської дінастії Кеянідів. Її кеї перетворилися із ’поетів’ (як в Індії) на ’воїнів’ – що відобразило зміну вагомості каст. Був Усан воїном-русом (як його родич Рустам) чи ні, а от онук його Кей Хосров навряд чи випадково наближується до мандрівних слов’яно-руських братів Кия й Хорива. Ця обставина підкріплена хорезмійською легендою про вигнання царем Кеяні частини своїх підданих кудись у рибний край, де вони назвалися митанами або мюйтенами. Чи не стояли за ними Мітанні й Меотида, як називалися колись Іран та Азовське море?

Тільки враховуючи арійсько-слов’янський похід можна пояснити наявність святилищ Деві(и) на найпівденніших приморських мисах України та Індії, відповідну розповсюдженість "Скіфського” календаря, відомості про походження пращурів Будди із скіфів(?) Запоріжжя тощо. Заслуговують вивчення, зокрема, слідуючі рядки священої Книги слов’ян, що розповідають про повернення із першого походу на Схід:

І пішли з краю Ін(д)ського світ за очі.
Пройшли по землі Перській і пішли далі…
А Кий, як розповідають, поставив град, і тому ім’я дано Київ.
Там прожили зиму і пішли по весні знову на південь…
Пройшли мимо Каяли і прийшли до Дніпра…
І поставив перше рід слов’ян молебище в граді Індікиєві, який названо Київ.
І в ньому стали селитися.

Мовиться про заснування двух одноіменних міст, одно з яких було тимчасовим і залишилося у Азії. Друге ж, на Дніпрі, нема підстав вважати заснуванням сучасного Києва; напевно це було одне з 12 відомих археологам городищ чорноліської культури сколотів. Ті були родичами слов’ян, що повернулися на свою батьківщину. Вона на той час прозивалася здебільшого Сураж або Кіммерія, а з VI ст. до н. е. – Скіфія. У їхньому складі існували області Оріяна, Борусія, Дандарія та ін.

Не всі поверненці на прабатьківщину у ній прижилися. У 783 р. до н. е. вони, під іменен кіммерійців рушили на Близький Схід і дійшли аж до Єгипту. А Мідією (що успадкоємила Мітанні й стала попередницею Ірану і Персії) у 625-585 роках до н. е. заволодів Кіаксар – ’Кійок-цар’, представник династії Киян! – причому слов’янсько-кіммерійського кола. Кіаксару прийшлося відбиватися як від підступних скіфів, так і від їхніх нахабних родичів – іранців на чолі з Кіром. Це призвело до часткового повернення кіммерійців (братчиків слов’ян, за «Велесовою книгою») у 595 р. до н. е. до Північного Причорномор’я; слідом за ними (за четвертою, почасти й третьою легендами з «Історії» Геродота та за археологічними даними) сюди ж увірвалися скіфи.
Онук-тезка Кіра заснував Персидську державу і, намагаючись закріпити її в арійському світі, спробував здійснити династійний шлюб із вдовою Таміріс – царицею прикаспійських саків, родичів скіфів. Закінчилося тим, що агресивний жених позбувся голови. Дарій, наступний великий цар Персії, вирішив зміцнити авторитет держави іншим засобом. Перш за все він відмінив індо-арійські Веди і прийняв упорядковану Заратуштрою ірано-арійську Авесту. Зороастризм став державною релігією нової дінастії Ахеменидів (із персів) – яка скасувала попередню, ведичну династію Кеянідів (із хорезмійцев). Скасувала в Персії, але не в індо-іранському, тобто у загальноарійському світі. І цар вирішив, напевно, рвати корінь Киян остаточно. У 512-514 роках до н. е. володар Персії привів військо у Скіфію начебто для помсти за колишнє вторгнення до Мідії. Насправді ж Дарій спробував підкорити причорноморську Дандарию, захищену войовничими скіфами. Авантюра, як добре відомо, не удалася…

Дандарія - ’Жезлоносна Арія’ – згадується античними авторами до ІІ ст. н. е., а її таврійська сусідка Дандака – ще й у IV ст. Тут було зосереджено традицію арійської ("індо-іранської”) прабатьківщини. Звідсіля ця традиція за римської доби пішла також на захід і північ Європи. Так, готський король Германарих (кат антів-слов’ян, забитий ними у 375 році) вважався онуком Книва – який був онуком Кия, а той – сином Арія, спільного пращура двух слов’янських племен.

Прямими спадкоємцями північнопричорноморської Дандарії аж до ІХ-ХІІІ століть стали печеніги та половці. Самоназви перших – пачинакити та кангар – пов’язують собою приазовський Чонгар та індоарійських чангарів. Одне з трьох найголовніших племен пачинакитів-печенігів звалося Куарцицур і було споріднено з Куаром індо-вірменської легенди про землю Палунь, подібної до слов’янської легенди про полянського князя Кия та його двох братів. Печеніги та русічі не випадково були союзниками, пов’язаними династичними шлюбами. До того ж індо-арійська данда, ірансько-скіфська пал(ка), слов’янсько-український кий – тотожні поняття і мають значення ’жезла’, знака найвищої влади. Вона була успадкоємлена різними індоєвропейськими народами Оріяни–Русі та ін. від Аратти, пряма традиція якої простежується в Арті–Арсанії української Наддніпрянщини до ІХ-ХІ століть.

Отже, маємо чимало відомостей як про виникнення на нашій землі династії Киян і розповсюдження її звідсіля індоєвропейцями на Схід та Захід, так і про збереження тут – на берегах Дніпра – ядра цієї династії від виникнення (близько 6200 р. до н. е.) найпершої в світі держави Аратти до затвердження Київської Русі (у 882 р., разом із династією Рюріковичей). Останні згадки про киян засвідчені у переказах козаків-запорожців, що були записані науковцями на рубежі ХІХ-ХХ століть (Савур-могила / Упорядник В. А. Чабаненко. – К., 1990).

Коли ж і як виник той Київ, який тепер є столицею України? Розгляд цього питання доцільно розпочати зі згадки «Велесової книги» про Край Антів і Скуфь Києву. За наступними літописами Велика Ску(и)фь – то й візантійська назва приморської частини Русі. Отже, зародження Київської Русі пов’язувалося зі Скіфією. «Сказы Захарихи» вказують на розуміння нашими пращурами як головної причини походів Кіра та Дарія (Кыряки ойранского, Дуря-царя), так і значення збереження від них династії Киян.

Поселення на місці майбутнього міста існували ще з часів мамонтів. Можливо, що за Аратти тут був уру чи поліс – як називали шумери, а згодом греки державні утворення із міста та довколішніх сіл. 7 аратто-"трипільських” сіл на території Киева археологами знайдено, але тогочасного міста, здається, тут не було. Проте вже тоді могли виникнути древні назви Супат (тепер це Суботка, історична частина Києва) й Амадока – ’Добрий путь’ та ’Переправа’, при якій мав бути китован-перевізник. Колись то була почесна посада вождя роду чи племені при таких переправах. І кий втілювався не тільки посохом, жезлом, але й жердиною ачи веслом.

Одна із визначних переправ склалася на місці майбутнього Києва на рубежі перших тисячоліть до нашої й нашої ер. Тоді тут існувало 14 слов’янських сіл, що вели жваву торгівлю й склали чи не найпівнічніший пункт скупчення римських монет ІІ ст. до н. е – IV ст. н. е. Але надалі, за Нестора-літописця китованами ставали вже здебільшого сіромахи, суспільний стан яких набагато понижчав від легендарного князя Кия.

Він був одним із багатьох одноіменних представників династії Киян. Є підстави датувати його життя 390-470 роками, тим паче що заснування ним Києва літопис відносить до 430 р. Очевидно, що започаткуванню міста сприяв союз князя Кия з вождем гунів Атилою, після смерті якого у 453 році Київська Русь стала спадкоємницею принаймні частини імперії. А у 475 р., за рік до остаточного падіння Риму, його імператором став рус Одонакр…

З якою б недовірою не ставилася наука до оприлюднених Ю. П. Миролюбовим «Велесової книги» та «Сказів Захарихи», але ігнорувати їх неприпустимо. Бо якщо це й не автентичні копії зі стародавніх книг (подібних до архіву Кам’яної Могили та Вед), то це – інформація, "зчитана” з минувщини геніальним ясновидцем. Автор тих публікацій помер у 1970 році й не міг прочитати пізніше оприлюднених досліджень В. М. Даниленка, Б. О. Рибакова, О. М. Трубачова, С. І. Наливайка, В. О. Сафронова, А. Г. Кифішина та ін. – які дійшли подібних висновків, спираючись на інші історичні джерела. Тому ризикнемо закінчити наш екскурс до започаткування Києва уривком із сказа української селянки Захарихи «О Князе Кіе и как он границы Руси ставил» (за т. 16 мюнхенського Зібрання творів Ю. П. Миролюбова):

Як одойшли Три Браты с Дона-Реки (…)
И дошли Браты до Дунаю-Реки до Синяго,
и тамо город Кіевець-Дунаевець поставили (…)
И пошли Русы, и еще пять годов были
на Карпат-Горе, а оттам-туд шли до Днепра,
и тамо Кій-Город зробили, поставили.
А Цари Турасу, Русколани да Сурежу
за ними дорогу ворогам Румам держали,
а до Кія-Князя с Братами не пускали. (…)
Пояк пришли Русы до Днепры-Рекы,
так отказал Князь коны ставити,
а те коны – камень белый, чистый,
а на камне том – нога Княжая великая,
десять крат от обычней болшая,
и на камне высечено Сонце Руськое,
Трезуб Княжей и палыця великая,
а та палыця – кій есть, Княже имено. (…)

Юрій Шилов

lubomudr_k-
rimea
Продвинутый
Сообщения: 64
Permalink
Сообщение Ответ на: Україна-Incognita (Исторические факты)
 May 8, 2013, 22:15
Цитата

Літочислення Києва з 640 року до н.д.
По ссылке:
Image

Літочислення Києва з 640 року до н.д.
Історія, як істинне відображення несталої дійсності, що безперервно змі­нюється за плином часу, ніколи не викладалась достеменно. У вигляді "нау­кового пізнання змін", історія, як наука, завжди зазнавала впливу паную­чої ідеології і викладалася так чи інакше, в залежності від суспільно-полі­тичної формації будь-якого суспільства. Саме тому історичне минуле кожного народу (нації чи народності) вивчалось і визнавалось за двома принципами: свідчення самого народу та свідчення зокола про цей народ. За цієї умови спробуємо з’ясувати істинну дату заснування міста Києва.
Image
Літочислення Києва було затверджене в Москві наприкінці ХХ століття з єдиною метою: не дати можливості Києву звеличитись своєю історичною спадщиною. У 1982 році було затверджено хибне 1500-річчя Києва, щоби його древність не надто відрізнялася від Москви. Щоправда, офіційна вважається, що дата розбудови Києва визначена за писемною пам’яткою Х-ХІ століття "Повість плинних літ", що дійшла до нас з літопису ХVІІ ст. за наз­вою "Книга Ипатцкого монастиря летописец о княжениі". Відсторонимося від дискусій про літописні непорозуміння щодо конкретної дати написання "Повісті" та її авторів-редакторів. Зосе­ре­димо увагу лише на викладі матеріалу про заснування Києва, а саме:
"Коли поляни жили особно і володіли родами своїми… – то було між них три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив… Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом".

Ані дати заснування Києва, ані бодай якоїсь прив’язки до часу чи історичних подій літописець не подає. До того ж, розповідаючи далі про Кия, спершу піддає сумніву його царське (княже) походження, спираючись ніби-то на людські поговори, а потім, буцім-то для звеличення Кия, наводить вигадку про його похід до Візантії – тобто ненав’язливо запроваджує візантійський задум: розповсюдити думку про царювання Кия на Русі за часів якогось візантійського імператора. Читаємо в літописі:
"Говорили, ніби Кий був перевізником через Дніпро... Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда (Костянтинополя). А Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря (імператора). Не знаємо, щоправда, до якого, а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од цесаря, – котрого я не знаю, як не знаю і при котрім він цесарі приходив туди". І тут літописець каже правду: він дійсно не знає. Адже за часів царя Кия жодного візантійського імператора (цесаря) не було, як не було й самої Візантії, яка постала лише у ІV ст. н. д. Звідси й запроваджене літочислення міста Києва – з ІV століття нашої доби. Але чи дійсно це так?

З наведених літописних викладів маємо одне неспростовне свідчення: дата заснування Києва пов’язується з добою правління царя (князя) Кия – правителя Русі. Далі ми з’ясуємо добу правління Кия, а поки що відмітимо: – наша рідна історія засвідчує наявність міста Києва за правління Кия.
Тепер розглянемо найстародавні іноземні свідчення про Києв, що проступають у згадках за древню Україну-Русь. Засновник всесвітньої історії Геродот (грецький історик V ст. до н. д., який подорожував по північному При­чорномор’ї), описав стародавнє місто-фортецю на Ворсклі, що підтверджене сучасними дослідженнями – "грандіозне укріплення площею 40 км2. Периметр валів сягав 30 км. За Геродотом, це величезне місто з дерев’я­ни­ми укріпленнями, будинками, храмами називалося Гелоном. Ймовірно, залишками Гелона може бути величезне Більське городище на Ворсклі, розміри якого майже повністю збігаються з описом Геродота... Місто-фор­теця було спалене персами під час війни у 513 р. до н. д., про що оповідає Геродот" ("Історії України", В. Баран та інші, Львів, 1998 р., с. 37). Але місто Гелон (древньослав’янське "Голунь") існувало вже за часи Києва, про що свідчить "Велесова Книга" (переклад Б. Яценка, К,1994, с. 85): "Через тисячу літ Києграда одна частина русів йде до Голуні (руськолані), а інша біля Києграда залишається".

Поцікавимося згадками про Києв на початку нашої доби в дохристиянські часи: "Птоломей, живший у другому столітті, викладає, які саме існували сарматські міста по течії ріки Дніпра, котра спершу звалася Бористеном, яко з півночі текуча... Межи іншими містами.., що знаходяться по його ланд­кар­ті на місці при впадінні Десни в Дніпро... згадується Азагориум город, чи може від тамтешніх мешканців названий Загор’є. Господин Татіщев, наслідуючи сьому положенню, з декотрою вірогідністю стверджує, що правий високий берег Дніпра не тільки був обжитий, але мав на собі спрадавна город, іменований Гори, а сарматами також іменований Ківи... Таким чином, Ківи чи Киев древніше по сьому існує, аніж літописці вважають час його заснування" (М. Ф. Берлинський "Історія міста Києва", К.,1991, с. 25-26).

Сучасні дослідження також варті уваги: "Ще у 1975 р. у Києві розкопали святилище VІІІ–ІХ ст. на Старокиївській горі – викладену з каменю споруду наближеної до прямокутника форми з чотирма виступами по сторонах світу" ("Історія України", с. 57).

Тепер подивимося, як переінакшене заснування Києва візантійською хронікою ІV ст. нашої доби? Нагадаємо, що на час написання "Повісті" саме Візантія насаджувала свою ідеологію по усій Європі – тобто запроваджувала християнську релігію. Згідно висновку академіка Б. Рибако­ва, християнський літописець виклав нашу історію у "Повісті минулих літ", "керуючись не дійсним перебігом подій стародавньої Русі, а грецькою "Хронікою" Георгія Амартола”. За цією хронікою "в одному з кодексів, що дійшли до нас в рукописі XVIII ст., читаємо: "Бисть заснування Києва в літо од Христа 334”" (М. Брайчевський "Утверждение Христианства на Руси", К., 1989, с. 17). Тобто для звеличення Візантії, яка першою визнала християнську релігію, зажадали посунути дату розбудови Києва аж поза дату розбудови Костянтинополя, закладеного 20 листопада 326 р. на місці древньо-грецького поселення Візантія та проголошеного імперською столицею у 330 р. після перемоги Костянтина над Ліцинієм.
Image
Іншими словами, не маючи підстави для звеличення Костянтинополя на порожньому місці, було вирішено підкласти під престол Візантії наймогутніше на той час Царство Русь. Тобто звеличення відбувалось за рахунок приниження Києва, який розбудували наші праотці нібито не самостійно, а буцім з благословення християнського бога, після "провіщання" апостола Андрія. Зауважимо, що науковці розглядають цю християнську байку як "спробу заповнити відсутність історичного надійного підгрунтя вигаданою легендою, створеною ad hoc ("для цієї мети"). Однак сюжет про руську місію Андрія відсутній у Новгородському літописі... Таким чином, коментований епізод – типова церковна легенда, що має не історичний, а суто престижний характер" (М.Брайчевський "Утверждение…", с. 11). Однак ця "Костянтинова легенда" справила неабияке враження в тогочасному християнському світі: Другий Вселенський Собор 381 р. визнав Костянтинопіль "новим Римом" – рівним старому Риму, а Четвертий Собор 451 р. потвердив це рішення.
Image
Зауважимо, що звеличення за рахунок приниження більш величнішого су­сіда чи порівняння з ним було розповсюдженим засобом утвердження свого статусу. Нагадаємо, що й Москва за часів становлення московського пат­ріархату наприкінці ХV ст. проголосила себе новим – третім Римом, тобто звеличувалась саме у такий спосіб. Ось як описували наші прадіди запорожці прагнення мосвитян домогтися свого звеличення: "Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства (зокрема Царство Русь), імперії Грецьку та Римську, викравши Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньо­му Володимиру Мономаху дістався, хоча той Володимир Мономах був насправді Князем Руським Київським, а не Московським" ("Історія русів", 1846 р., с. 183). "Москва, що саме почала набирати все більшого впливу й амбіцій, добилася від патріарха, що галичанина Петра Ратенсь­­кого, рекомендованого на посаду галицького митрополита, патріарх зробив митрополитом всієї Русі, і той осів у Москві. А 1448 р. собор у Мос­кві без поро­зуміння з патріархом обрав свого митрополита, поклавши початок незалежній московській церкві" ("Історія України", 1998 р., с. 99). "Мос­ков­сь­кий патріарх докладатиме усіх зусиль, щоб не випустити Ук­ра­ї­ну зі сфери свого впливу, якого він досяг нечесним шляхом після Переяславської угоди 1654 р." (там же с. 461). За цих обставин відродження історичної величі Києва під зверхністю Москви не могло статися навіть теоретично.

Зводячи підсумок, виведемо неспростовні факти окремим рядком:
літописи України-Русі пов’язують дату розбудови Києва з полянським князем-царем Києм, а іноземна хроніка підтверджує наявність міста Києва на початку нашої доби (принаймні за часів розбудови Костянтинополя про Київ вже знали). Щодо затвердженої у Москві офіційної дати заснування Ки­єва, то вона не узгоджується ні з рідними літописами, ні з іноземною хронікою, – насправді Києв набагато древніший.

Розгортаючи сувій історії української старосвітщини вглиб тисячоліть, згадаємо датовану ІІ тис. до н. д. всесвітньо визнану індоєвропейську Рігведу, етимологічне коріння якої пов’язане з Україною (окрім староукраїнської мови, що засвідчує історичну спорідненість, всі географічні назви поселень, річок, озер, лісів, гір, тощо наявні в Україні насьогодні). Недоречно легковажити й цінністю свідчень прадавніх літописів нехристиянського походження, серед яких є суто українські: "Рукопис Войнича" (редакція В. Довгича, 1995 р.) та "Велесова книга" (переклад староукраїнського тексту Б. Яценка, 1994 р.). В обох літописах наявна згадка про Кия, сина Ора, в контексті подій VІІ-VІ століття до н. д.. Зокрема "Велесова книга" (далі по тесту "ВК") дає можливість визначити час правління Кия, з яким безпосередньо пов’язується заснування міста Києва, як було зазначено вище.

Тогочасна українська держава звалася Царством Антів, яке очолював цар Ор (Орій) зі своїми синами – Києм, Щеком, Хоривом (ВК д. 4г). Від­так ле­гендарні брати – Кий, Щек, Хорив – дійсні історичні особи, які звели фортифікаційні укріплення (кремлі) на горах сучасного Києва у VI столітті до нашої доби!

Щодо величної постаті Ора – родоначальника усіх слав’янських народів, царя Царства Антів і спадкоємної Русі, що сягала від Ельби й Вісли до Волги та від Чорного (Руського) моря до Білого, – його постать зазначають дослідники "Слова о полку і гореві Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова" такими словами: якщо ми, слав’яни, вважаємося онуками Дажбога, то чиї ж ми діти?.. Отут і з’ясовується, що ми нащадки антів, очолюваних патріархом Ором (Орієм) – батьком Кия, Щека й Хорива, котрі звели кремлі на Київських горах над Подолом, поклавши початок літочисленню верхньої частини Києва – Горі. Згодом Щек і Хорив, пішли з військом до Карпатських Гір і розбудували Карпатську Державу, що стояла тисячу років як неприступний заслін від римлян.

Дата фортифікації Києва вираховується за Велесовою Книгою: "Од отця Ора до Діра пройшло 1500 літ" (ВК д.6в). А прихід Діра – офіційного представника Візантії, що прибув до Києва під виглядом грецького куп­ця з військом варязьких найманців на чолі з воєводою Аскольдом при­па­дає на 860 рік (аргументи на доказ того, що у "Велесовій Книзі" йдеться про якогось іншого Аскольда, мовляв, їх було декілька, – не суттєві, бо в цьому разі Київ постає ще древнішим). З "Велесової Книги" дізнаємося, що Аскольд вбив Діра і захопив владу у підступний спосіб: "І се Аскольд забив Діра, і є він один на місце те (тобто на посаду правителя); і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога... бо вони (варяги) зовсім не князі, а вої прості, і силою захоплювали владу" (ВК д. 29). З "Літопису Аскольда" знаємо, що саме він, захопивши посаду правителя, запровадив хрещення Русі у 860 році. Аскольдове хрещення Русі підтверджено в офіційному видані "Історія України" (с. 65): "Після першого Аскольдового хрещення Русі 860 р. було створено митрополію. Візантійський патріарх Фотій надіслав у Київ архієпископа Михайла Сірина та шістьох підлеглих йому єпископів".

Не важко відрахувати від 860 року вказані 1500 літ. Відтак, офіційне датування міста Києва має бути щонайменше з 640 року до н. д., а щорічне святкування – остання неділя травня, за введеною традицією. Тобто у 2000 році Києв відзначив своє офіційне 2640-річчя.

Однак навіть ця дата (640 рік до нашої доби) не відображає дійсне заснування міста Києва. Діалектична скарбниця українського народу збе­регла стародавню назву міста – Куява, яка поза сумнівом і є "матір’ю городів руських” (за ім’ям віли Куяви – богині-заступниці Києва). Але визначення істинної, найстародавньої дати розбудови Києва-Куяви ще потребує грунтовного наукового дослідження.

Як зазначалось, легендарні брати – Кий, Щек, Хорив – звели кремлі на Київських горах над Подолом, поклавши початок літочисленню верхньої, нагірної частини Києва. Але нижня частина Києва існувала ще давніше зі своїми святилищами на горах, що нині звуться Хоревиця, Щекави­ця та Києвська гора. Це підтверджується археологічними дослідженнями, проведеними на території сучасного Києва. Зокрема 1893 р. В. Хвой­ка до­слідив древнє поселення на Подолі неподалік Кирилівської церкви, що отримало назву "Кирилівська стоянка" і датується 25000 роком до н. д..

Отже, двадцять сім тисяч років тому на території Києва існувало пер­ше поселення наших пращурів. Відтак маємо всі підстави до висновку: Київ – найстародавніше місто у світі, не полишене людьми зо дня першопоселення.

Наведені факти відомі кожному освіченому українцю, не кажучи вже про Академію Наук України та високопосадовців нашої Незалежної Держави. Для ухвали рішення бракує лише доброї волі – тієї ВОЛІ, яку виборювали наші Праотці ціною власного життя.

Будьмо свідомі, що у 2006 році Київ відзначив своє 2646-річчя.
Image
Дан Берест, 2007р.

lubomudr_k-
rimea
Продвинутый
Сообщения: 64
Permalink
Сообщение Ответ на: Україна-Incognita (Исторические факты)
 May 26, 2013, 15:02
Цитата

Українські вчителі античних ромеїв та греків
По ссілке:
http://ar25.org/article/ukrayinski-vchyteli-antychnyh-romeyiv-ta-grekivz.php?id=14973

Українські вчителі античних ромеїв та греків
16.08.2008

Прозорими для українців є імена пелазгійських діячів: Данай - засновник міста Інака, Мед - керманич Трої із сином на ім’я Подарок. А цар міста Капуї звався Хвалько.
Image
Ще зі шкільної парти нам добре відомі місто Троя і, зви­чайно, Еней і троянці І. Котляревського. Проте Котляревський, як тепер стає очевидним, дав отому «парубку моторно­му» українську душу і нарядив його в українські шати не з власної фантазії, а виходячи із історичних реалій.

Правдопо­дібно, Котляревський володів інформацією про найдавніших вихідців із України, в тому числі - пелазгів та етрусків, котрі задовго до нашої ери колонізували Грецькі острови та Апеніни. Доводи? В «Історії русів», що написана у XVIII ст. є ось така інформація: «Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші приписували слов’янам давність сиву, 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони,... зайшли і пере­селили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії». Тож І. Котляревський, правдоподібно, мав намір ос­півати величні діяння наших українських прапредків.

У Російській імперії в середині XIX ст. видали свої праці О. Чертков, Є. Классен, Ф. Воланський, привернувши увагу до пелазгів та етрусків і стверджуючи, що то - слов’яни. За Чертковим, до колоністів, які колонізували землі Південно-Західної Європи, належали лелеги, етруски, венеди, пани, га­личі, поляни, доляни, лучани, трояни та ін. Саме трояни і зас­нували, а точніше буде, відновили Трою. Ще одне місто - Кий - було засноване далеко від Подніпров’я пелазгами-киянами, а місто Венедія — венедами. Столиця тих венедів носила назву Потава, з приводу чого Чертков виголосив: «Це ж та сама Полтава!»

Відомі ще кілька міст пелазгів - Градища, Туріус. А назви річок, які дали пелазги на відвойованих землях - Медвак, Тин, Хвіса, Тура, Сила, Падьва, Див, Кіос - співзвучні із українсь­кими словами, які легко простежити за тими назвами. Прозорими для українців є й імена пелазгійських діячів: Данай - засновник міста Інака, Мед - керманич Трої із сином на ім’я Подарок. Сини ще одного керманича Трої - Пріама - звалися Дій та Троїл, що в’яжуться із українськими словами - діяти і три. А цар міста Капуї звався Хвалько.

Як бачимо, що не назва, що не ім’я, то українські мовні корені. Недаремно дослідники виловлюють у свідченнях ан­тичних авторів про пелазгів та етрусків чимало українських слів. Так, О. Чертков у своїй книзі «О язикє пєлазгов, насєлявшіх Італію» подає ряд дуже рідних нам слів із лексико­ну пелазгів: господиня, жупан, хата, святиня, тризна, скри­ня, погани (селяни), читала (книга). В сучасних публікаціях про пелазгів можна знайти й інші їхні слова, близькі до на­ших українських. Ось кілька із таких слів із лексикону пе­лазгів, упорядкованого Г. Печерною (Лозко): агна - ягня, братрія - дочка брата, вале - вал, врага - ворог, гра - військо­вий танок, гула - горло, гуре - гора, двар - двері, домус - до­мівка, дівіана - дівчина, єлос - ялиновий ліс, італі - теля, коріус - кора, пеланорес - паляниця, коса - косина, маніє -привид, маюс - май, Пан - титул бога Сонця, руна - рана, Санко - Сонце, скала - скала, скомрах - музикант (скоморох), спака - собака, талан - талан, туре - тур, погані - поганий, сетра - сестра, тама - втома.

Геродот і ряд інших античних авторів вважали пелазгів сколотським (скіфським) народом і стверджували, що вони не говорили грецькою мовою, що й видно із наведених вище при­кладів. Українські дослідники О. Знойко та М. Суслопарів ототожнюють пелазгів із носіями Трипільської культури. Ос­танній, зокрема, пише: «У порядку гіпотези я ідентифікую трипільців і пелазгів». Що стосується часу виходу пелазгійних народів із Праукраїни, то одні відносять його ще до III тис. до н. е., інші - до початку чи й середини II тис. до н. е.

Греки пояснювали назву пелазгів назвою птахів пелазгів - лелега. І в мові інших вихідців із Праукраїни - індооріїв на­зва пелазги означає лелеки. Є дані, що в Праукраїні був культ лелеки і той культ вірогідно розвинувся ще в добу Трипільсь­кої культури. Прикметне, в деяких районах Полтавщини ле­леку називають лелега, тобто так, як називали себе пелазги.

За Геродотом, пелазги підтримували зв’язки зі своєю пра­батьківщиною Гіперборією: щорічно із Гіперборії пелазгам приносили дари, загорнуті в солому. За тим же Геродотом, Еллада початкове називалася Пелазгія. Гомер відзначав, що пелазги народ багаточисельний. Вище наводилися деякі родові (чи регіональні) назви пелазгів, до яких варто додати ще кілька: беркути, бреги, вільці, давні, заліси, любичі, норики, гірники, расени-етруски, попелі, вовки, обричі, шикули. Вражає, що з-поміж усіх назв пелазгів немає жодної, яка б не мала кореня в українській мові чи не була б нам відома із літо­писів Русі-України ХІ-ХІІІ ст.

Та й усе інше пелазгійське дуже в’яжеться із нашою мовою та Україною. Окрім трипільсь­кого посуду, серед археологічних пам’яток пе­лазгів знаходять ще й фігурки Богині Матері-Землі. Тобто пелазги, як і українці, поклонялись Матері Роду, Рожаниці чи Берегині. У венедів-пелазгів Богом Сонця був Пан, а в інших пе­лазгів - Давата (Дажбог). Лісовим Богом у пелазгів був Вербій, а Богом веселощів - Заграй. Богом пісень та худоби у пелазгів був, як і у нас, українців, Велес. Ще один Бог, Уран, належав і до пантеону небожителів українців, він ос­піваний у наших веснянках: «Уран матку кли­че, Та подай, матко, ключі, Одімкнути Небо, Ви­пустити весну». В одному зі своїх міст пелазги мали святилище Бога Яви. Порівняймо українські язич­ницькі - Яву, Праву і Наву. А найдавніше на Грецьких остро­вах сонцепоклонницьке святилище заснувала пелазгійка-пророчиця на ім’я, що дуже прозоре для українців, Протенея.

Дехто, як-от Ю. Шилов, вважає, що грецька цивілізація постала на уламках держави Пелазгії, заснованої напівміфічним гіперборейцем Пелазгом. Пелазги та етруски принесли на Грецькі острови та на Апеніни високу земле­робсь­ку культуру, писемність і, як говорилось вище, праукраїнських сонцепоклонницьких Богів, звичаї, культи, в тому числі - свято Коляди, свято Верби, свято Плуга та ін. Дещо з того запозичили пізніше греки та ромеї. У грецьких міфах, скажі­мо, Боги Артеміда та Аполлон нерідко називаються гіпер­борій­цями, тобто зайшлими із України-Гіперборії. У давньому Римі імена деяких Богів походили від українських слів: Палес (палити), Робига (робити, пороблено), Сіва (Богиня сівби). А назва річки Стікс із античної міфології - то ж наше стік (у Галичині є річка Білий Стік).

Ю. Шилов вважає, що із пелазгійських часів, може бути, в Україні збереглися специфічні імена й прізвиська, аналоги яким відомі лиш у Пелазгії: Палажка, Лелека, Гамалія, Гайман. О. Знойко теж писав, що українські імена Палажка, Пелага - то пелазгійська жінка, з племені пелазгів.

Найпомітнішими серед пелазгійських народів були етрус­ки, котрі колонізували частину землі сучасної Італії. Про те знаходимо чимало інформації у багатьох авторів. Зокрема Ю. Шилов пише, що найдавніша відома римлянам поява ет­русків на Апеннінах датується XVII ст. до н. е. Етруски прий­шли на Апенніни під орудою братів Півчиста і Енотра, котрі вважали себе внуками патріарха Пелазга. Згодом до них при­єдналися етруски, очолювані Тіреном, братом Ліда, і троянці на чолі з Велесом, а потім ще й троянці під проводом Енея та Антенора. Уже в іменах Півчист, Антенор (ант+ор), Еней, Лід простежуються українські мовні корені.

Українські мовні корені можна простежити і в первісних назвах етруських міст: Артана, Веда, Волчини, Коса, Лука, Малюта, Перусія, Оріана, Курінь, Русалія, Кума, Галичі. Є дані, що й міста на Апенінах - Кімеріан, Тавріан, Медула, Трикрин, Турин, Русел теж були етруські. Додаймо сюди ще й ті на­зви, які дали етруски річкам на Апенінах - Орана, Мокра, Тичина, і маємо цілий букет українських слів. За даними античного автора Діонісія Галікарнаського (І ст. до н. е.), етруски самі себе називали расени. Є дані, що їхня самоназва була русени. Згадаймо нашого Руса і Русь із «Рукопису Ора» та «Велесової книги», як і нашу ще не таку давню самоназву руси і відчуємо тісний зв’язок етрусків із українською землею та мовою.

Античні автори писали, що мова етрусків - то найдоскона­ліша говірка мови пелазгів. Чимало етруської лексики потра­пило у латинську мову. Зокрема, етруськими вважаються відомі нам слова літера, персона, таверна, церемонія. А в та­ких латинських словах, як оро - молитва, ораторіум - моли­товний дім, що потрапили із мови етрусків, чітко простежуєть­ся праукраїнське Ор - Сонце, Бог Сонця та Прабатько оріїв. Навіть у сучасних музичних термінах (латинських) є сліди мови етрусків, тобто праукраїнської мови. Приміром, етимологію та семантику музичних термінів легато, тремоло, речитативе, рубато можна витлумачити лише на базі української мови, наших слів лигати (в’язати), тремтіти, ректи, рубати.

Сучасні автори публікацій про етрусків відмічають подібність їхнього лексикону до української мови, а Ю. Ши­лов зазначає, що лексикон етрусків найближчий до нашої мови. Ось дещо із видрукуваного Ю. Шиловим лексикону ет­русків: аки - як, багаті - багатий, вале - вал, гараздо - га­разд, гнітус - гніт, живас - живий, зар - жар, мак - мак, паїн - пан, ртеле - ретельний, сопіл - сопілка, сутіна - сутінки, талан - талан, теремнон - терем, тес - тес (дошки).

Ще один український автор М. Іванченко, посилаючись на французького вченого Маяні, теж наводить лексикон етрусків. Варті уваги хоч би кілька слів із нього: оратор - орач, верта - вертати, враз - вразити, виш - вищий, дом - дім, капець - капець, та - та, ця - ця, туй - тут, опеце - опіка, ру - рука, ряски - райський, сну - сон, тул - тулити, тін - день.

Окремі слова пелазгів та етрусків могли й точніше збігати­ся із українськими, бо в залишених ними написах допущені випадання окремих голосних літер. Причому якихось устійнених правил для однорідного пропуску голосних не існува­ло, тому й зустрічаються у написах по кілька варіантів запису одного й того слова.

Про мову етрусків якнайкраще говорять їхні написи, яких на нинішні часи віднайдено понад одинадцять тисяч. Обсяг тих текстів - від кількох слів до кількох сотень слів. Більшість із етруських текстів - то надгробні короткі написи VII-I ст. до н. е., тобто тієї пори, коли етруски уже були під впливом грець­кої та латинської мов. Тому в написах етрусків є багато слів та форм із тих мов.

Десь років двісті тому, в кінці XVIII ст., з’явився інтерес до етруських текстів, і вже тоді були вчені, які «розкусили» абет­ку етрусків, як, приміром, Л. Ланц. Проте згодом інтерес до етруських написів підупав, бо європейські, зокрема італійські, дослідники побачили, що в тих написах майже нічо­го немає про милу їм давньоримську та давньогрецьку історії. Більше того, етруські тексти «працюють» проти обожнюваних у науці античних греків та римлян, бо виявляється, що учите­лями їхніми були пелазги та етруски - вихідці із якоїсь зовсім незнаної у Європі України. Тому про ті написи скоро сказали: «Етрускан нон легатур» - етруське не читається.

Але кожен українець, що познайомиться лише з іменами Богів та людей із етруських текстів, не матиме сумніву, на базі якої мови можна ті етруські написи прочитати і корені якої мови в них простежуються. Ось кілька таких імен: Ладо, Ладона, Дій, Лета, Палес, Ката (Боги), Горацій, Волній, Велтур, Вулк, Див, Карпан, Ковень, Куман, Курацій, Ларик, Ляля (імена людей). І корені, і форми в цих іменах, як бачимо, ук­раїнські.

Із тих етруських текстів, які можна знайти у публікаціях останніх років, видно, що там є чимало українських слів, на­приклад: вої, губка, жир, лад, лоно, ім’я, моче (міць), роє (рій), чара, цар, живе, діє, задоволе, дане, мороче, пораж, пучити, є (бути), дорогі, хороші, ввечері, туди, я, мої... Що ж, етруські таємниці, про які так багато написано, розкриваються українським ключем.

Чимало етруських написів опублікував ще в XIX ст. згаду­ваний Ф. Воланський у книгах «Памьятнікі пісьмєнності славьян до Рождєства Хрістова» та «Опісаніє памьятніков, обьясняющіх славьянорусскую історію». Деякі із тих написів передруковані сучасними виданнями, і на окремих із них вар­то зупинитися.

Один із написів на бронзовій пластині із міста Неаполя дає побутову рекомендацію, як видобути вогонь за допомогою кре­сала: «Ввечеріс губкас натеис да пораж каймас паланус». Як видно із цього тексту, златинізовані уже ет­руски збивалися на форми латинської мови. Пригадаймо, як рекомендував Еней Котля­ревського своїм троянцям учити латинь, ра­дячи додавати до своїх слів -ус. Відкиньмо в нашому написі оті -ус, -с та зробімо коректи­ви на архаїку синтаксису і матимемо украї­номовний текст: «Ввечері губку натис(ни) да пораж кайму палану». Незрозуміле палан то, як вважають дослідники, у етрусків - кремінь.

Один із етруських написів на зворотньому боці дзеркальця III ст. до н. е. роз’яснює побутову сценку, в центрі якої стоїть юнак лише у пов’язці на стегнах, праворуч від нього сидить ста­рий чоловік, а ліворуч стоїть юнка. Над ста­рим чоловіком, який показує рукою під гру­ди юнакові, написано: «Мороче в жиро Реї моче». Над юнкою, котра поклала свою руку на плече хлопцю, напис гласить: «Роє му живе». Розберімось. Для кожного українця зрозуміло, що мороче то українська говірко­ва коротка форма дієслова морочить, а в жиро - то, звісно, в жиру. Рея - то ім’я Богині-матері Урана і всіх Богів, тобто Богині, яка дає початок життю. Ту Богиню, відомо, греки запозичили у пелазгів. Слово моче - то міць і заховалося те слово у наших українських словах поміч, неміч, моцак. Є те слово і в наших язичницьких обрядових піснях: «Не маю я мочи, ні по­мочи з жадної криниці». Наступне слово роє - то наше рій, рід. Вживання слова рій стосовно людей знаходимо в українських язичницьких обрядових піснях: «Ішов Чурило ровом, А за ним дівоньки ройом». Залишився архаїчний займенник ту, про який уже не раз говорено, що то - йому. Виходить, отой старий етруск говорить юнці, що в крові юнака буяє міць, сила роду і йому треба одружуватися. На що дівчина відказує: хай живе його рід, тобто - я піду за нього заміж, продовжу його рід.

Інший етруський напис, видрукуваний Воланським, викарбуваний на бронзовій статуетці прегарної жінки із яблуком в руках: «Мі велерещ йа тві ділай». За етруськими літерами зно­ву проглядають українські слова, в тому числі - архаїчний зай­менник мі (мені) та слово-іменник ділай, що побутує в українців як прізвище. Смисл напису стає зрозумілим, якщо виходити з того, що жінка із яблуком (символ родючості) то Богиня родю­чості, можливо й Мокоша. Напис, отже, закликає славити ту Богиню, бо вона є творець-мати всього роду людського.

В одному, очевидно - надгробному, написі етрусків амери­канський дослідник Д. Стойко побачив за етруськими літера­ми ось такі слова: «Чи вам лубиж тужити. Ма Божі ти очі Левійю і з вежі ж увиж бо у затишші Бога». Тут і слова, і їхні форми українські, правда, ряд із них - архаїчні.

У книзі Ф. Воланського подано і напис, який звучить так, ніби його тільки-но залишив український хлопчина, якому «мороче в жиро Реї моче», як сказано у цитованому вище на­писі. Пропонований напис знайдений на стіні ґроту в Італії і в етруському написанні звучить так: «Міла Ляле моя краса». Все тут наше. Варто лише додати, що слово ляля винесли із України до Індії ще орії-українці і в санскриті воно оз­начає кохана, дитина, лялька.

lubomudr_k-
rimea
Продвинутый
Сообщения: 64
Permalink
Сообщение Ответ на: Україна-Incognita (Исторические факты)
 August 18, 2013, 16:05
Цитата

Людина, яка згоріла за Україну. Сьогодні 85 років із дня народження Василя Макуха
http://texty.org.ua/pg/news/movchun/read/41232/Ludyna_jaka_zgorila_za_Ukrajinu_Sogodni_85

Сьогодні виповнилося б 85 років Василеві Макуху – дисидентові, який у 1968 році у центрі Києва вчинив акт самоспалення на знак протесту проти колоніального становища України в Радянському Союзі. Він так само виступив проти агресивного введення військ Варшавського договору у Чехословаччину. У Радянському Союзі про Макуха багато не говорили: його вчинок став несподіванкою для КДБ, й у відомстві надалі робили усе можливе, щоб такі публічні і шокуючі акти висловлювання протесту у країні не повторилися. Через майже півстоліття після самоспалення у Василя Макуха немає навіть меморіальної дошки, на якій вшановувався б його вчинок.

Про Василя Макуха згадує «Радіо Свобода».

5 листопада 1968 року. Київ готується до чергової річниці жовтневої революції: центр міста прикрашають портретами вождів та червоними прапорами. Зненацька з під’їзду будинку на вулиці Хрещатик, 27 весь у вогні вибігає чоловік. Він вигукує – «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!», трохи пробігає вулицею і, знесилений, падає додолу. Чоловіка звали Василь Макух. Після тої події він жив іще добу.
Image
«Його намагалися врятувати, але опіки були несумісні з життям. Після смерті КДБ почали розшуки родичів. Намагалися приписати дядькові психічну хворобу, але він був абсолютно нормальним – не пияка, заробляв гроші, мав родину», – розповідає племінник дисидента Юрій Макух.

Після самоспалення членів родини Василя Макуха викликають на допити. Під час відповідей ті уникають говорити про його діяльність. Про те, що у 40-х роках вступив до лав УПА. Що після війни опинився у в’язниці. Що й після десяти років каторжних робіт продовжував займатися політичною діяльністю, гуртуючись із націоналістами з Києва та Львова.

«Він проводив свою діяльність приховано. Знали, що свого часу відсидів у в’язниці, проте щоб чимсь займався надалі – ні. І його родина так само – дружина нічого не розповідала на допитах», – розповідає Юрій Макух.

Фактично Василь Макух став першим у Європі, хто спалив себе через націоналістичні переконання. Сам він, незадовго до акту самоспалення заявив другові, що йде на таку смерть «із радістю». Приклад Василя Макуха повторив у 1978 році інший дисидент Олекса Гірник, який спалив себе на Чернечій Горі у Каневі на знак протесту проти російської окупації України.
Image
Василь Макух з родиною

Нині у Донецьку є музей «Смолоскип», експозиція якого вшановує пам’ять і Макуха, і Гірника. Нещодавно там презентували і фільм «Василь Макух. Вільний син невільного народу» авторства Юрія Буриха. Заступник директора музею «Смолоскип» Людмила Огнєва стверджує: історію Макуха українцям розповів керівник музею Віктор Тупілко. До розповіді долучилася й сама Огнєва.

«До цього заходу зробила книжку про Василя Макуха за тою інформацією, яку зібрав Віктор Петрович. Наклад невеликий, але люди після фільму розхватали. Тобто зацікавленість велика», – каже вона.

Фільм про Василя Макуха незабаром презентуватимуть й у Києві. Цього року стрічка «Вільний син невільного народу» стала переможцем міжнародного фестивалю екранного та сценічного мистецтва «Кінологос». Видатний український кінорежисер Леонід Мужук назвав фільм «згустком енергії», «концентрованим психологічним ударом кінематографічними засобами по свідомості й мисленню».

Уже протягом тривалого часу племінник Василя Макуха Юрій Макух ініціює відкриття на будинку по вулиці Хрещатик, 27 меморіальної дошки на честь його дядька. Однак поки що столична влада залишається байдужою до цього питання. От і виходить, що навіть через більше ніж 40 років після протестного акту, в незалежній Україні і досі вшановувати жертву Василя Макуха будуть на приватному рівні – родичі, друзі й однодумці.

Copyright © 2011 RFE /RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа /Радіо Свобода

Страниц: [1]
Mingle Forum by cartpauj
Версия: 1.0.34 ; Страница загружена за 0.121 секунд.